У 24 роки, після викупу з кріпацтва, Тарас оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100 та з великим завзяттям узявся за науку. Одержавши «відпускну», він взагалі мало не збожеволів на радощах. Шевченко навіть присвятив одне з найзнаменитіших своїх творів, «Катерина», Жуковскому.
Ще раніше Сошенко всякими хитрощами влаштовував майбутньому поетові можливість віддатися деяким студіям з малярства. Тепер була вже повна можливість вступити до Академії Мистецтв. «На другой день, — розповідає Шевченко в згаданому «Художникові» про Сошенка, — часу в десятом утра одел я его и отвел к Карлу Павловичу (Брюллову), и, как отец любимого сына передает учителю, так я его передал безсмертному нашему Карлу Павловичу Брюллову. С того дня он начал посещать академические классы и сделался пенсионером Общества Поощрения Художеств».
У листі до брата Микити від 15 листопада 1839 року Тарас зазначить: «Учуся малювати, заробляю… нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога, – велике щастя бути вільним…».
Цього ж року Т.Г. Шевченка було офіційно зараховано «стороннім учнем» до Академії мистецтв. Український митець із великою жадобою слухає лекції в академії, здобуває знання з мови, літератури, історії, географії, фізіології, зоології, навіть математики, фізики та французької мови, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, будучи його улюбленим учнем, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї – швидко здобуває знання, щоб стати освіченою людиною. 1838 року Тарас знайомиться з художником Штернбергом.
Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання Т. Шевченко опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Тарасові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній).
Невимовною тугою за Україною сповнені Шевченкові листи до рідних. Звертаючись до брата Микити, Тарас просив писати рідною мовою, щоб хоч на папері бути ближчим до домівки. У цей період, за визначенням Євгена Маланюка, «і свідомість його, і його творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистості і її світогляду — вверх». Це зростання простежується у найвищому вияві світогляду Тараса Шевченка — його літературній творчості, періодизацію якої вперше обґрунтував Іван Франко, поділивши її на чотири періоди:
- рання творчість (1838-1843);
- життя і поетична творчість періоду «Трьох літ» (1843-1847);
- життя і поетична творчість періоду заслання (1847-1857);
- останні роки життя і поетичної творчості (1857-1861).
У січні 1839 р. Т.Г. Шевченка зарахували пансіонером Товариства заохочення художників, а згодом, у квітні, нагородили срібною медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури.
У кінці 1839 року український митець захворів на тиф. Одужував у маєтку Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв. Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією.
1840 року його було нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами «Хлопчик-жебрак дає хліб собаці».
У цей період життя митця захоплює і літературна творчість. 1837 року ним була написана балада «Причинна», 1838 р. – поема «Катерина». Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав елегію «На вічну пам’ять Котляревському» (разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш пізніше побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка»), 1839 р. – поезії «Тополя», «До Основ’яненка».
1840 – 1847 роки – період розквіту творчості Тараса Шевченка.
Наприкінці 1839 року Є. Гребінка познайомив Тараса зі своїм земляком — поміщиком П. Мартосом. Працюючи над портретом Мартоса, Шевченко повідав поміщикові про свої поетичні спроби. Той зміг оцінити обдарування юнака, і згодом, разом з Гребінкою, сприяв виданню творів молодого поета.
До збірки під назвою «Кобзар», виданої у травні 1840 року, увійшли вісім творів: «Думи мої, думи, мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч».
Назва збірки «Кобзар» (кобзар – народний співець, частіше сліпий виконавець пісень та дум під акомпанемент кобзи або бандури) є знаком романтичного самовизначення поета.
Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте суспільні кола царської Росії по-різному сприйняли появу збірки. Одностайність критиків виявилась тільки в одному — вихід «Кобзаря» було визнано епохальним явищем. Усі сім рецензій (п’ять журнальних і дві газетні) наголошували на великому поетичному таланті автора. Проте точилися суперечки про мову творів. Три видання негативно висловилися про українську мову, якою були написані твори, як про відмерлу говірку, «мужицьку мову». Журнали «Современник», «Отечественные записки» і «Маяк» відзначили позитивне значення мови автора, яка йде від його серця. «Эти стихотворения принесли бы честь любому имени во всякой литературе… Мы уверены, что не только Украина, но и мать ее, великая Россия, примет, как детей своих разумных, цветистых деток любезного нашего кобзаря.»
Більшість сучасників Шевченка із захопленням сприйняли вихід «Кобзаря». А в 1841 році Є. Гребінка видав альманах «Ластівка», куди увійшли ще п’ять творів Тараса Шевченка: балада «Причинна», поезії «Вітре буйний», «На вічну пам’ять Котляревському», «Тече вода в синє море…», перший розділ поеми «Гайдамаки» – «Галайда», пізніше окремим виданням вийшла поема «Гайдамаки». Усі надруковані твори довели великий поетичний талант Шевченка і його здатність до жанрового розмаїття у поєднанні двох творчих методів — реалізму та романтизму. Поезія митця не просто зачаровувала: вона будила прагнення до волі, національну гідність українців.
У вересні того ж року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину «Циганка-ворожка».
Немає коментарів:
Дописати коментар