Звільнення Шевченка

Велика надія Шевченка була на звільнення з заслання після смерті Миколи Першого, але амністії політичним в’язням і засланцям з нагоди коронування нового царя обминули художника, прізвища поета в списку не значилося.

Тоді Віце-Президент Академії Мистецтв, граф Ф. П. Толстой, звернувся до Президента цієї Академії сестри царя Марії Миколаївни з проханням потурбуватися про долю художника, але вона на це не відважилася. Тоді граф Толстой сказав: «Коли Ви не можете, то я сам піду з цим проханням до царя». «Хіба Ви збожеволіли», — тільки й змогла вона йому на це відповісти. Але Толстой справді виявив певну громадську відвагу і зробив те, на що не відважилася рідна сестра царя. Він пішов до царя, й 17 квітня 1857 р. амністія Шевченкові була підписана. Але скористатися з неї вповні довелося Шевченкові не так-то й швидко.

Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 по 13 липня 1858).

Лише 2 серпня 1857 р. Шевченко одержав офіційне звільнення і з підірваним здоров’ям нарешті покинув Новопетровське, того ж дня на рибальському човні відбувши до Астрахані. Очікуючи пароплава, він змушений був зупинитися у цьому місті на тривалий час. Спочатку йому дав притулок офіцер Новопетровського укріплення Л. О. Бурцев, який квартирував в Астрахані, а потім поет сам зняв невелику комірчину. Поет здружився з представниками місцевої інтелігенції, ознайомився з історією міста, відвідував єдину в місті бібліотеку.

Долею Тараса спочатку переймався його колишній знайомий по Академії, а потім відомий рибопромисловець О. Сапожников, який запропонував Шевченкові їхати до Нижнього Новгорода в каюті з його сім’єю. Але згодом митець записав у «Журналі», що Сапожников почав цуратися його, ставився до нього, як вельможа.

У Нижньому Новгороді, куди Шевченко прибув у другій половині вересня 1857 p., йому знову довелося пережити прикрощі через причіпки до нього його колишнього батальйонного командира. У місті його чекало «предписание», «дабы он не выезжал в обе столицы и не проживал в них, а немедленно возвратился в г. Оренбург, где он должен иметь место жительства впредь до окончательного увольнения его оттуда».

Щоб не вирушати «по этапу» до Оренбурга, Шевченко, посилаючись на хворобу, пройшов офіційний медичний огляд і одержав дозвіл залишитися в Нижньому Новгороді до 8 березня 1858 р.

У грудні 1857 р. у місті перебував М.С. Щепкін, який не побоявся зустрітися з поетом. За участю видатного актора пройшло кілька вистав. На одну з них, «Москаль-чарівник», Тарас Григорович відгукнувся рецензією в місцевій газеті.

«Тепер, писав він до М. С. Щепкіна 12 листопада 1857 р., я в Нижнім Новгороді, на волі; на такій волі, як собака на прив’язі».

На 1857 – 1861 роки припадає останній плідний творчий період поета. За зиму 1857 – 1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у «Більшу книжку» свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава».

Лише 1 березня 1858 р. Т. Шевченкові прийшов дозвіл на проживання в Петербурзі під суворим наглядом поліції. Через тиждень (8 березня) поет виїхав до Москви, де змушений був затриматися на два тижні через хворобу. У Москві на нього чекали зустрічі зі старими друзями (Щепкіним, Бодянським, Максимовичем). Приїзду Петербург приніс Тарасові Григоровичу нові знайомства — з майбутнім грузинським письменником Акакієм Церетелі та актором Айрою Олдріджем.

Ще на засланні поет винайшов новий спосіб гравірування. По прибуттю в Петербург (27 березня) це дало йому змогу стати співробітником Академії мистецтв. Він познайомився із М. Чернишевським. Жив поет спочатку в Лазаревського, а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. «Як той щирий віл запрягся я в роботу, — писав він до М.С. Щепкіна, — сплю на етюдах, з натурного кляса й не виходжу».

Наприкінці травня 1859 р. поет нарешті одержав дозвіл виїхати в Україну, де зустрівся з рідними, кілька днів живучи у Кирилівці, гостював у М. Максимовича. У цей період він написав чимало поезій та малюнків. Та знову за поетом встановили суворий таємний нагляд.

А ще у цей же час Шевченко намагався придбати ділянку землі на березі Дніпра, недалеко від с. Пекарів, у поміщика Парчевського, щоб збудувати хату й оселитися. Але 15 липня поблизу с. Прохорівки його знову заарештували, звинувативши у блюзнірстві. Згодом поета звільнили, але наказали виїхати до Петербурга з забороною жити в Україні.

7 вересня 1859 року митець прибув до Петербурга.

У 1859 р. у лейпцизькому виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко» були опубліковані заборонені твори Кобзаря: «Заповіт», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та інші. У Росії ці вірші поширювалися нелегально. Цензура дозволила у 1860 р. видати твори, які публікувалися ще до арешту поета. Так у друкарні Пантелеймона Куліша 1860 р. побачило світ нове видання «Кобзаря».

Потім двома накладами вийшов альманах «Хата» із дев’ятьма новими поезіями Шевченка, об’єднаними під редакційною назвою «Кобзарський гостинець».

У журналі «Народное чтение» як лист до його редактора опубліковано автобіографію поета.

Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні.

Як художник Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню. У жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії. За гравюру з картини Рембрандта «Притча про виноградний сад» разом із гравюрою з картини І. Соколова «В шинку» Академія Мистецтв дала Шевченкові 2 вересня 1860 р. звання академіка гравірування на міді «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах».